Репресована освіта

Херсонський державний університет (колишній педагогічний інститут) недавно відзначив своє вісімдесятип’ятиріччя. Останні десятиліття для цього учбового закладу були спокійними. Однак, так було не завжди...

Грудневі морози 1937 року, здавалося, навмисне безжально тиснули і на так вже вкрай пригнічену психіку заляканих мешканців південного містечка. Чергова, більш масова за попередню, хвиля репресій під кінець року знову досягла Херсона. Та й у пам’яті ще лишалася свіжою минулорічна чистка, яка не обминула жодну більш-менш пристойну установу. Не пожаліла доля і Херсонський педагогічний інститут. Під жорнами партійної молотилки в тридцять шостому згинув попередній директор інституту Бойко Іван Гаврилович, який шість років беззмінно очолював заклад. І тому тоді всі чітко усвідомлювали, що смерть матиме ожинок і з цього поля, бо недаремно ж, майже місяць у стінах ХПІ вела розслідування комісія херсонського міськпарткому.

Зібрані парткомісією матеріали, датовані четвертим жовтня, займають у кримінальній справі сім друкованих сторінок. На папірцях, програмуючи кожну долю однаково жахливо – чи то на позбавлення волі, чи то на смерть, позначені червоним олівцем прізвища співробітників, викладачів, студентів.

Однак, виділимо з загалу лише два прізвища: Бовдиря Михайла Никифоровича – завідуючого учбовою частиною педінституту, та директора – Хіріна Анатолія Павловича.

Різні життєві шляхи – однаковий підсумок. Михайло Никифорович – 1891 року народження. Походить з родини середняка, що мешкала під Харковом. Вищу освіту отримав ще до революції. З 1916 року прапорщик (молодший офіцер) царської армії. В 1919-му по мобілізації протягом чотирьох тижнів перебував у Денікінській армії. Мав дружину та трьох доньок. Наймолодшій – Лідії – на той час тільки-но виповнилося десять років. Арештований 6 листопада 1937 року. Анатолій Павлович – 1896 року народження. З родини селян-бідняків, що мешкали на Дніпропетровщині. З 1917 по 1922 рік служив у Червоній Армії. Дружину звали Христина, сина – Костянтин. Арештований 4 листопада 1937 року.

Одна на двох кримінальна справа не відрізняється від інших подібних ні товщиною, ані кількістю та змістом документів. На кожного – по одному протоколу допиту та спільне обвинувачувальне заключення. Але якщо уважно вчитатись у текст пожовклих від часу папірців, то чітко видно, що обвинувачення побудоване на єдиній провині – українізація студентства.

Ось уривок з допиту Михайла Никифоровича Бовдиря: «Вопрос: В чем конкретно заключалась ваша деятельность?

Ответ: ...я насильственным путем проводил в университете украинизацию студенчества, а также подбирал и комплектовал педагогический персонал исключительно из украинцев-националистов.

Вопрос: Какие цели преследовала организованная вами контрреволюционная националистическая организация, или, как вы ее называете, группировка?

Ответ: Основная цель – сделать Украину независимой от СССР и восстановить на Украине буржуазно-демократическую республику…» До речі, під час обшуку на квартирі у Бовдиря Михайла Никифоровича серед вилучених особистих речей були і тридцять томів творів Леніна.

З 1926 по 1936 роки на території УРСР, згідно з московською директивою, провадилась загальна українізація. Відсоток друкованих художніх видань, підручників, театральних постанов українською мовою був значно вищим за показник творів, друкованих іншими мовами. Однак згодом саме за це і почали заарештовувати.

Місяць знадобився членам трійці УНКВС, аби визнати керівників інституту винними. 7 грудня 1937 року було винесено рішення – «РОЗСТРІЛЯТИ». Вже пізніше, в шістдесятих, з’явився вислів «ВМП – вища міра покарання». На той час усе було набагато простішим.

22 січня 1938 року вирок було виконано в сусідньому Миколаєві. Проте родичі Михайла Никифоровича та Анатолія Павловича дізнались про їхню загибель лише в березні 1957 року. До того часу вони передавали листи і передачі з одягом і харчами у відповідні служби,сподіваючись дочекатись на повернення. Всього в кримінальній справі фігурує понад три десятки прізвищ. Чи то в якості спільників, чи то свідків. Більшість із них наче затавровані, жирно обведені червоним олівцем, – це означало неминучий арешт. Від дня створення інституту знадобилося двадцять років, аби зібрати високоінтелектуальний повноцінний викладацький колектив. Однак всього за два місяці, протягом листопада-грудня, 1937 року штат працівників вузу було винищено майже стовідсотково в шаленій круговерті репресій.